За угодою між працівником і роботодавцем може встановлюватись як при прийнятті на роботу, так і згодом неповний робочий день або неповний робочий тиждень (ст. 56 Кодексу законів про працю України).
При цьому законодавець не обмежує права сторін трудового договору щодо визначення тривалості неповного робочого часу. Тобто тривалість робочого дня (тижня) має встановлюватися за угодою між працівником і роботодавцем.
Неповний робочий час може встановлюватися:
- зменшенням тривалості щоденної роботи;
- зменшенням кількості днів роботи протягом тижня;
- одночасним зменшенням кількості годин роботи протягом дня і кількості робочих днів протягом тижня.
Також є категорії працівників, яким роботодавець зобов’язаний установити на їхнє прохання неповний робочий час. Це, зокрема:
- вагітні жінки;
- жінки, які мають дітей віком до 14 років або дітей з інвалідністю;
- інші категорії.
У разі встановлення неповного робочого часу оплата праці провадиться пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку.
Робота на умовах неповного робочого часу не тягне за собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав працівників.
Отже, оплата праці в зазначених випадках провадиться пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку. Наприклад, якщо працівникові встановлено певний графік роботи зі зменшенням тривалості щоденної роботи, розмір його заробітної плати визначається за фактично відпрацьований час — із розміру посадового окладу та норми робочого часу у відповідному місяці.
Для цього розмір посадового окладу ділиться на місячну норму годин відповідного місяця та множиться на кількість фактично відпрацьованих годин.
Джерело: Федерація профспілок України
