Мобілізація транспорту підприємства

Насамперед наголосимо: правові основи встановлення військово-транспортного обов’язку визначає Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 № 3543-XII (далі — Закон про мобілізацію). Безпосередньо порядок його виконання регулює Положення про військово-транспортний обов’язок, затверджене постановою КМУ від 28.12.2000 № 1921 (далі — Положення № 1921).

Підставою для мобілізації транспорту є розпорядження райдержадміністрації (прийняте за поданням місцевого військкомату), в якому визначають ліміти (гранично допустимі обсяги) для безоплатного залучення транспортних засобів і техніки та визначено перелік підприємств-власників, транспорт який може бути мобілізований. Причому перелік транспорту, що підлягає вилученню, по окремому підприємству поміщено окремим додатком.

Залучення транспорту в мирний час та період мобілізації проводять військові комісаріати шляхом вручення керівникам або власникам підприємств нарядів.

ВРІЗ 1

Керівник підприємства, отримавши наряд, має забезпечити власним коштом доставку визначеного у наряді транспорту (за кількістю, типами і марками) на визначений пункт прийому-передачі і у визначений термін. До того ж транспорт, що доставляється, має бути технічно-справним, із відповідними реєстраційними документами та документами, що засвідчують його технічний стан, а також укомплектованим запчастинами, шанцевим інструментом і заправним інвентарем, відповідно до вимог, визначених у додатку 2 до Положення № 1921.

За невиконання цього обов’язку передбачено відповідальність.

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ! Транспорт не мобілізують у підприємств, яких Міноборони вже задіяло на виконання мобілізаційного завдання із залученням їх техніки, а також підприємства, в яких «є висока суспільна потреба» за переліком, затвердженим КМУ.

Усі спори, пов’язані із залученням, поверненням, компенсацією за пошкодження чи знищення транспортного засобу вирішуються винятково в суді. На жаль, судова практика із цих питань ще майже не напрацьована. І пов’язано це насамперед із правовою неврегульованістю багатьох моментів з проведення мобілізації, у т. ч. і в частині виконання військово-транспортного обов’язку. Наприклад, ані військові комісаріати, ані місцеві органи виконавчої влади часто-густо не розуміють, як правильно встановлювати мобілізаційні завдання, а тим паче, як ці завдання мають виконуватися. Як наслідок, відсутність розуміння та, ніде правди діти, досвіду проведення мобілізації як у державних органів (їх посадових осіб), так і у самих підприємств призводить до порушень у процедурі мобілізації транспорту. Та й суд може помилятися, хай навіть на догоду підприємства, по-своєму трактуючи недомовки законодавства.

Право військкома на самостійну зміну типів та марок транспорту у лімітах

Цікавою у цьому сенсі є постанова Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 17.07.2015 по справі № 185/7016/15-а.

Предметом позовних вимог у цій справі було скасування постанови міського військкомату про накладення адміністративного стягнення на директора автотранспортного підприємства (позивача), а також визнання дій військового комісара неправомірними і протиправними.

Ситуація полягала в тому, що відповідному підприємству 02.05.2015 військовим комісаром місцевого військкомату в порядку мобілізації було виписано наряд на поставку 05.06.2015 автобуса «Богдан». Позивач від отримання наряду відмовився, про що було складено акт, а далі — протокол про адміністративне правопорушення. Постановою військового комісара директора було притягнуто до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу за незабезпечення доставки автобуса на збірний пункт, що є порушенням частини 3 статті 6 Закону про мобілізацію.

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ! За порушення законодавства про мобілізаційну підготовку і мобілізацію Кодекс України про адміністративні правопорушення (стаття 210-1) передбачає адміністративну відповідальність у вигляді штрафу для посадової особи від 30 до 100 нмдг (від 510 до 1700 грн.), а в разі повторного порушення — від 100 до 300 нмдг (від 1700 до 5100 грн.). Іншої прямої відповідальності за невиконання вимог мобілізації, у т. ч. і військово-транспортного обов’язку, законодавство не передбачає. Хоча, звісно, невиконання законних вимог державних органів загрожує репутаційним ризиком для підприємства, а також ризиком ускладнення взаємовідносин з місцевими органами влади у майбутньому.

Сам директор підприємства такі дії представників військкомату вважав неправомірними, позаяк останні не надали жодних документів на підтвердження його обов’язку надати автобус у мобілізаційних цілях. Та й згідно з лімітом вилучення транспортних засобів і техніки у підприємства може бути вилучено 19 одиниць вантажних автомобілів. Вилучення автобуса «Богдан» у цьому ліміті не передбачено.

Суд, дослідивши матеріали справи, визнав правоту позивача. Тим паче, що відповідач не надав суду доказів можливості військового комісара самостійно змінювати типи та марки транспортних засобів підприємств у визначених лімітах. Суд також не отримав доказів звернення відповідача до виконавчого комітету міської ради з поданням про встановлення лімітів у вигляді автобуса «Богдан».

У зв’язку з наведеним суд дійшов до висновку, що спірний наряд на автобус було видано відповідачем позивачу на порушення частини 3 статті 6 Закону про мобілізацію. А тому директор підприємства мав законні підстави для відмови у доставці автобуса, що й стало підставою для задоволення його позовних вимог.

Рішення про вилучення транспорту — у формі розпорядження держадміністрації

Господарський суд Хмельницької області у рішенні від 27.07.2015 № 924/715/15 також прийняв сторону підприємства у спорі за позовом військового прокурора, який представляв інтереси Міноборони та обласного військкомату, до підприємства про зобов’язання вчинити певні дії. А саме: виконати поставку згідно зі зведеним нарядом від 17.01.2015 транспортного засобу — бортового тентованого вантажного автомобіля у розпорядження обласного військкомату.

Причому аргументація суду на користь підприємства грунтувалася, навпаки, на тому, що рішення про вилучення транспортних засобів мають виносити у формі розпорядження місцевої держадміністрації, а не міської ради.

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ! Відповідно до статті 18 Закону про мобілізацію виконавчі органи місцевих рад доводять розпорядження про виконання мобілізаційних завдань (замовлень) до підприємств, установ і організацій, які знаходяться на території відповідних населених пунктів і залучаються до виконання мобілізаційних завдань.

Адже законодавча процедура залучення транспорту у підприємства за умов мобілізації передбачає:

• установлення обсягів транспортних засобів згідно мобілізаційного плану місцевими держадміністраціями;
• вилучення транспортних засобів на підставі рішень місцевих держадміністрацій, що оформляються розпорядженнями.

Водночас матеріали справи не містили відповідних розпоряджень держадміністрації про вилучення у підприємства зазначених позивачем транспортних засобів. Підпис секретаря міської ради та печатка виконкому на наряді не можуть вважатися розпорядженням компетентного органу на вилучення транспортних засобів.

ВРІЗ 2

З позиції суду, вилучення техніки, що була предметом спору, — обмеження власника в його праві власності. А непорушність цього права гарантовано Конституцією України та чинним законодавством. Тому позбавлення чи обмеження права власності має здійснюватися винятково в порядку передбаченому законодавством України, з дотриманням встановленої процедури.

Відсутність належно оформленого розпорядження саме держадміністрації (документа встановленого зразка з реквізитами, які відповідають держстандарту), а не міської ради унеможливлює наявність такого розпорядження, що, своєю чергою, свідчить про порушення процедури вилучення транспортних засобів, обумовленої Законом про мобілізацію та Положенням № 1921. Таке порушення є порушенням права власності підприємства, що є неприпустимим.

Отже, порушення процедури вилучення транспортних засобів свідчить про відсутність порушення законодавства з боку підприємства, що, відповідно, унеможливлює наявність підстав до задоволення позову.

Суд також зауважив, що військово-транспортний обов’язок підприємства за ним залишається і підлягає виконанню за умови дотримання належної процедури, наявність якої забезпечує дотримання законності.

Перелік транспорту для мобілізації потребує конкретизації

На відсутність рішення держадміністрації, оформленого відповідним розпорядженням, про встановлення лімітів вилучення транспортних засобів за типами та марками для підприємства у мирний час свого часу посилався і Полтавський окружний адміністративний суд (постанова від 15.06.2015, справа № 816/1206/15-а), відмовляючи військовому прокурору в задоволенні позовних вимог до підприємства щодо поставки ним у належному для використання за призначенням стані конкретної вантажівки.

Як випливає з наявного в матеріалах справи розпорядження голови районної держадміністрації, яким затверджено розрахунок розподілу лімітів вилучення техніки в районі для комплектування Збройних сил України та інших військових формувань під час мобілізації, воно не містить відповідних лімітів вилучення (відчуження) транспортних засобів для підприємства-відповідача за конкретними типами та марками. Додаток до розпорядження, яким визначено ліміти окремо для відповідача, містить лише загальний перелік транспортних засобів, що підлягають вилученню, а саме: автомобілі легкові — 1; автомобілі вантажні спеціальні і автобуси — 10.

Зважаючи на зазначене, Харківський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 03.08.2015 підтримав позицію суду першої інстанції, як і серйозні правові доводи останнього.

Адже згідно із статтею 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної потреби, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення аж ніяк не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за потрібне, аби здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

У цивільному законодавстві визначено поняття права власності, яким є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України; ЦК). Згідно зі статтею 319 ЦК власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов’язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Із системного аналізу наведених положень суди дійшли висновку, що Закон про мобілізацію та Положення № 1921 є тими нормативно-правовими актами, що передбачають законні підстави вилучення (відчуження) транспортних засобів, які передаються військовим формуванням на період мобілізації. Звісно, таке вилучення (відчуження) має відбуватися у суворій відповідності до встановленого зазначеними нормативно-правовими актами порядку.

А посадові особи військкомату мають діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України (ст. 19 Конституції України).

Факт вручення наряду і право юрособи розпоряджатися транспортом

Мали місце цьогоріч і випадки, коли суди ставали на бік підприємств у подібних спірних ситуаціях у т. ч. за умови відсутності доказів вручення суб’єкта господарювання нарядів на поставки техніки. Наприклад, Полтавський окружний адміністративний суд відмовив у задоволенні позову військового прокурора щодо зобов’язання підприємства поставити транспортні засоби в мобілізаційних цілях (постанова від 02.07.2015, справа № 816/910/15-а). І однією з підстав прийняття такого рішення слугувало те, що суд так і не встановив факту вручення підприємству часткового та зведеного нарядів на поставку техніки. Адже відповідні поля нарядів були не заповнені — не було підписів уповноважених осіб, відміток щодо причин невручення наряду.

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ! Зведений наряд — розпорядчий документ голови місцевої держадміністрації, в якому встановлено в мирний час для керівників підприємств завдання з підготовки до передачі військовим формуванням під час мобілізації визначеної кількості за типами і марками транспортних засобів і техніки, а також порядок, пункти та строки передачі. Частковий наряд — розпорядчий документ голови місцевої держадміністрації, в якому встановлено під час мобілізації для керівників підприємств завдання з передачі військовим формуванням визначених транспортних засобів і техніки, а також порядок, пункти та строки передачі.

Харківський апеляційний адміністративний суд у постанові від 25.08.2015 визнав необгрунтованими зазначені висновки суду першої інстанції стосовно невстановлення факту вручення нарядів керівництву підприємства. Власне, апеляційний суд заперечував недбалість посадових осіб військкомату, посилаючись на те, що наряди не були вручені через небажання їх отримувати з вини керівника підприємства, яке на письмову вимогу (лист) військового комісара безпідставно відмовилося (листом за підписом фіндиректора) отримати наряд і поставити техніку. Хоча варто зауважити, що визначальним для скасування цим судом рішення суду попередньої інстанції все ж було з’ясування того, що керівник підприємства, отримавши повідомлення військкомату про обов’язок з’явитися до військкомату для отримання, підписання часткового та зведеного наряду на поставку техніки в Збройні Сили України, передав автомобілі у заставу, чим штучно створив умови для невиконання військово-транспортного обов’язку в особливий період.

ВРІЗ 3

Стаття 586 ЦК обмежує повноваження заставодавця користуватися та розпоряджатися предметом застави. Такі дії він може вчиняти за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором. Але з приводу цього апеляційний суд також твердо зазначив, що укладення договору застави не може перешкоджати виконанню військово-транспортного обов’язку, передбаченого законодавством. Оскільки виконання військово-транспортного обов’язку не є повноваженням заставодавця здійснити дії з розпорядження майном на власний розсуд за згодою заставодержателя, а є обов’язком передати транспортний засіб збройним силам відповідно до законодавства без його це згоди.

Трохи пізніше той же Харківський апеляційний адміністративний суд в ухвалі від 16.09.2015 (раніше — Сумський окружний адміністративний суд у постанові від 24.06.2015) у справі № 818/1333/15 кардинально змінив свою попередню думку. Зокрема, суд відхилив посилання військового прокурора на наряд, як на підставу позовних вимог до підприємства, бо не було доказів вручення відповідного наряду юридичній особі чи доказів відмови останньої від його отримання.

Водночас нюансом останньої справи став предмет спору — вантажний автомобіль, який на момент складання наряду на його поставку, був у користуванні за договором оренди в іншого підприємства. І хоча відповідний договір був укладений раніше за дату оформлення наряду, військовий прокурор настійливо наголошував на ухиленні таким чином підприємством від виконання військово-транспортного обов’язку.

Але на такі доводи суди категорично заявили, що ані приписи Закону про мобілізацію, аі приписи Положення № 1921 не забороняють власнику транспортного засобу, який підлягає вилученню на виконання військово-транспортного обов’язку, розпоряджатися цим транспортним засобом, зокрема: експлуатувати, продавати його чи передавати у користування іншим особам.

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ! Згідно з Положенням № 1921 завдання щодо підготовки та передачі транспортних засобів (тобто визначений перелік техніки і умови поставки) мають бути сформовані і доведені до відома підприємств ще у мирний час. Однак на практиці багато підприємств у мирний час здебільшого не лише не були повідомлені про деталі вилучення транспортних засобів, а й взагалі не знали, що таке вилучення можливе. Тому можлива ситуація, коли підприємство разом із нарядом від військового комісаріату (із зазначенням переліку техніки на вилучення) отримає і розпорядження місцевої державної адміністрації, яким встановлюють ліміти на вилучення.

Суди також зазначили, що в цій ситуації військово-транспортний обов’язок для осіб встановлюється лише на період мобілізації і виникає після прийняття місцевою державною адміністрацією розпорядження про обсяги та ліміти вилучення транспортних засобів. Доставка конкретних транспортних засобів військовим формуванням здійснюється за адресою та у строки, визначені у відповідному наряді районного (міського) військового комісаріату, який вручається особі — власнику транспортного засобу. Тобто порушенням військово-транспортного обов’язку є саме ненадання транспортного засобу, який підлягає вилученню, у строки, зазначені в розпорядженні (наряді) на поставку транспортних засобів.

Ми навели здебільшого позитивні для підприємств судові рішення. Але такими вони є саме зважаючи на виявлені судом різного роду зловживання з боку органів влади та порушення прав і законних інтересів юридичних осіб. Якщо ж мобілізація транспорту підприємства відбувається у суворій відповідності до встановленого чинним законодавством порядку, на подібне везіння суб’єктам господарювання годі й сподіватися.

У будь-якому разі, поставши перед потребою практичного виконання військово-транспортного обов’язку, підприємство має саме вирішувати, чи жертвувати майном та прибутками на благо держави і армії, чи то відбутися відповідальністю за невиконання свого військово-транспортного обов’язку, яка є значно меншою за ймовірні збитки через пошкодження чи то пак навіть знищення техніки в умовах військових дій та за упущену вигоду через зменшення свого автопарку. Не варто забувати підприємству і про репутаційні ризики для себе, а також ризики ускладнення взаємовідносин з місцевими органами влади у майбутньому.

ВРІЗ 1

Зверніть увагу

Наряд на залучення транспорту

має бути підписаний і скріплений печатками голови райдержадміністрації та військового комісара

ВРІЗ 2

Важливо

На думку судів,

саме з дати затвердження розпорядженням РДА розрахунку розподілу лімітів вилучення техніки на підприємствах у відповідної юрособи виникає військово-транспортний обов’язок щодо надання транспортних засобів у визначеній кількості

ВРІЗ 3

Важливо

Керівник підприємства,

транспортні засоби і техніка якого підлягають мобілізації, має у 7-денний строк повідомити військкомат, на військовому обліку якого вони перебувають, про передачу права власності на них іншим особам, а також про заставу таких транспорту/техніки