Алгоритм дій роботодавця в ситуації «працівник не виходить на роботу і не відповідає на телефонні дзвінки» добре відомий і є частиною усталеної кадрової практики. Здебільшого, якщо з’ясувати причину відсутності працівника на роботі засобами телефонного зв’язку не вдається, представники роботодавця відвідують працівника вдома за адресою, вказаною в особовій картці, кадрова служба надсилає працівнику листи на всі відомі адреси. Традиційною складовою цього алгоритму й досі залишається надсилання листів-запитів до офіційних органів (територіальне медичне об’єднання, орган управління охороною здоров’я, управління внутрішніх справ за місцем реєстрації працівника). Однак з огляду на норми законодавства у сфері захисту персональних даних усталений порядок дій потребує не лише перегляду, а й переосмислення та відмови від звичних заходів.
Відповідно до статті 21 Закону України «Про інформацію» від 02.10.1992 № 2657-XII інформація про особу є конфіденційною і вважається інформацією з обмеженим доступом.
Частина друга статті 32 Конституції України не допускає збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров’я, а також адреса, дата і місце народження (Рішення Конституційного Суду України від 20.01.2012 № 2-рп/2012 у справі за конституційним поданням Жашківської районної ради Черкаської області щодо офіційного тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України; далі — Рішення КСУ № 2-рп/2012).
Конституційний Суд України в абзаці першому пункту 1 резолютивної частини Рішення від 30.10.1997 № 5-зп відніс до конфіденційної інформації про фізичну особу, крім вказаної, ще й відомості про майновий стан та інші персональні дані.
Рішенням КСУ № 2-рп/2012 визначено, що Конституційний Суд України, даючи офіційне тлумачення частин першої, другої статті 32 Конституції України, вважає, що інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані про неї) — це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а саме: національність, освіта, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров’я, матеріальний стан, адреса, дата і місце народження, місце проживання та перебування тощо, дані про особисті майнові та немайнові відносини цієї особи з іншими особами, зокрема членами сім’ї, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовій, інтимній, товариській, професійній, діловій та інших сферах життя особи, за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов’язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування. Така інформація про фізичну особу та членів її сім’ї є конфіденційною і може бути поширена тільки за їх згодою, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Відповідно до статті 14 Закону України «Про захист персональних даних» від 01.06.2010 № 2297-VI (далі — Закон № 2297) поширення персональних даних передбачає дії щодо передачі відомостей про фізичну особу за згодою суб’єкта персональних даних. Поширення персональних даних без згоди суб’єкта персональних даних або уповноваженої ним особи дозволяється у випадках, визначених законом, і лише (якщо це потрібно) в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Варто взяти до уваги, що інформація про стан здоров’я особи, а також про засудження до кримінального покарання належить до категорії чутливих персональних даних, тому обробка такої інформації становить особливий ризик для прав і свобод суб’єкта персональних даних. Стаття 7 Закону № 2297 встановлює особливі вимоги до обробки таких персональних даних. Обробка цих даних заборонена, окрім наведеного у частині другій зазначеної статті вичерпного переліку випадків.
Утім, ані Кодексом законів про працю України, ані жодним законом України (у т. ч. законодавством про захист персональних даних) не передбачено обов’язку або можливості надання закладом охорони здоров’я або правоохоронним органом відомостей про події або явища, що відбуваються у житті працівника (звернення за медичною допомогою, перебування на лікуванні, участь в досудовому розслідуванні у якості свідка тощо), на запит роботодавця.
Отже, відмова офіційних органів у наданні інформації про працівника є цілком правомірною, а від усталеної практики занадто активних «самостійних розшукових дій» у разі нез’явлення працівника на роботу слід відмовитися як від такої, що суперечить нормам законодавства у сфері захисту персональних даних.
Стаття підготовлена за матеріалами журналу "Головбух"
