Верховний Суд висловив свою правову позицію щодо природи 3% річних та інфляційних втрат, що їх нараховують відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України (ЦК) в разі невиконання зобов’язання.
На думку Суду, формулювання статті 625 ЦК, коли нарахування процентів тісно пов’язують із індексом інфляції, орієнтує на їх компенсаційний, а не штрафний характер. Тому 3% річних не є неустойкою у розумінні статті 549 ЦК і статті 230 Господарського кодексу України.
За змістом аналізованої норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу і 3% річних входять до складу грошового зобов’язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов’язання. Вони є способом захисту майнового права й інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів і отриманні компенсації (плати) від боржника, який користується утримуваними грошовими коштами, що належить сплатити кредиторові.
Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов’язання і не позбавляє кредитора права отримати за час прострочення суми, передбачені статтею 625 ЦК.
ВСУ також дійшов висновку, що до правових наслідків порушення грошового зобов’язання, передбачених статтею 625 ЦК, застосовують загальний строк позовної давності три роки (ст. 257 ЦК). Тобто за статтею 625 ЦК стягують за останніх три роки.
Унаслідок невиконання боржником грошового зобов’язання кредитор дістає право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК, за весь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням. Тому право подати позов про стягнення інфляційних втрат і 3% річних за кожен місяць виникає з моменту порушення грошового зобов’язання до моменту його усунення.
Постанова ВСУ від 26.04.2017 № 3-1522гс16
