Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
На цьому наголосили суди, розглядаючи спір про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та відхиляючи доводи роботодавця стосовно того, що середній заробіток повинен стягуватися лише по день ухвалення рішення суду про таке стягнення.
Штрафи за несвоєчасне подання чи неподання звітності
Така позиція судів грунтувалась, зокрема, на роз’ясненнях, наданих Пленумом ВСУ в абзаці 5 пункту 25 постанови «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24.12.1999 № 13 та Рішенням Конституційного Суду України від 22.02.2012 у справі № 1-52012.
Таким чином, для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
При цьому посилання роботодавця на рішення Європейського суду з прав людини у справах «Абрамов проти України», «Федоров проти України», «Борісов та інші проти України», «Червонець проти України», «Скрипняк та інші проти України», які, на його думку, підлягали застосуванню при вирішенні спірних відносин, спростовуються правильністю висновків суду. Оскільки спірні відносини врегульовані національним законодавством, які не суперечать міжнародним договорам.
