Досить часто суди, постановляючи судові рішення у справах про стягнення заробітної плати, по-різному інтерпретують положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП) стосовно належної до виплати працівникові заробітної плати, внаслідок чого неоднаково застосовують положення закону щодо строків позовної давності. Це, в свою чергу, призводить до порушення права працівника на своєчасне одержання заробітної плати, а застосування строків позовної давності до вимог про оплату вимушеного простою, що відбувся не з вини працівника, позбавляє їх права на справедливий суд.
Тому за офіційне тлумачення зазначеної норми взявся Конституційний суд України.
Штрафи за несвоєчасне подання чи неподання звітності
Зокрема, суд роз’яснив, чи охоплює поняття «належна працівнику заробітна плата» усі виплати, на які працівник має право, зокрема й за час простою, що мав місце не з вини працівника, та чи обмежується строком позовної давності звернення до суду з позовом про стягнення такої заробітної плати залежно від її нарахування роботодавцем.
На думку суду, право працівника на належну заробітну плату кореспондує обов’язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник у разі порушення законодавства про оплату праці має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.
Отже, під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Причому Конституційний Суд України дійшов висновку, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить. Тобто маються на увазі всі виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
