Підприємство взяло на роботу водія. За суміщенням він виконував обов’язки експедитора в межах встановленої тривалості робочого дня із доплатою 0,25 посадового окладу експедитора.
Із працівником уклали договір про матеріальну відповідальність (ЗРАЗОК 2019). Згідно з договором підприємство зобов’язане створювати працівникові умови, необхідні для нормальної праці та забезпечення повного збереження ввірених йому матеріальних цінностей. Договір також передбачає, що працівник не несе матеріальної відповідальності, якщо збитки сталися не з його вини.
Під час виконання працівником його трудових обов’язків у період із серпня 2014 року до серпня 2015 року під час передачі продукції контрагентам виявляли її нестачу, факт і розмір якої підтверджують акти приймання-передачі та акти про розбіжності, складені за кожною недостачею. На всіх документах є підпис відповідача.
Штрафи за несвоєчасне подання чи неподання звітності
Добровільно відшкодувати заподіяну матеріальну шкоду відповідач відмовився.
ВСУ погодився із висновком судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у позові підприємства. І ось чому. Позивач не довів і не підтвердив доказами, що керівництво після отримання актів приймання-передачі вживало заходів для встановлення причин виявленої недостачі. Позивач також не створив належних умов для забезпечення повного збереження ввірених працівникові матеріальних цінностей, як це передбачено договорами про повну матеріальну відповідальність.
Підприємство також не довело, які саме винні протиправні дії вчинив відповідач, що спричинили заподіяння матеріальної шкоди.
